Новелізація і ризики перебудови судової системи

       Однією з головних реформ, які мають відбутися в Україні, відповідно до Коаліційної угоди, підписаної представниками парламентської більшості, є перебудова судової гілки влади. У редакції газети «Голос України» проблему обговорили на круглому столі доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук Анатолій Селіванов, Голова Вищого господарського суду України Богдан Львов, суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, президент Асоціації суддів України Олена Євтушенко, суддя Київського Апеляційного суду України, член Ради суддів України Олег Присяжнюк.

Редакція: — Як відомо, Указом Президента України 27 жовтня 2014 року була створена робоча група з питань судової реформи. На жаль, до цієї групи ввійшли лише п’ять суддів із 29 членів групи. Дехто вважає, що це є певною мірою недолік робочої групи, дехто стверджує, що це дасть можливість створити ефективну судову систему. Сьогодні ми маємо обговорити шляхи реформування. Корінним є завдання — система має працювати на народ, а не на певні політичні сили. Не менш важливим є незалежність суддів. Отож які для цього треба закріпити механізми в законодавчому плані? Із чого варто починати реформування і які ризики маємо врахувати?

А. Селіванов: — Тема нашого круглого столу обрана сьогодні як тема актуальна, нагальна, і вона вже має певну історію. У 1992 році Верховна Рада України прийняла концепцію і визначила необхідність проведення судово-правової реформи. Не тільки минуло багато років, а й проведено багато круглих столів, конференцій, симпозіумів. Я можу сказати, що ми з вами є свідками вже чотирьох реформ, які відбувалися в системі організації судової влади. У 1996 році відбулась «мала судова реформа», в результаті якої було змінено закони, організацію судочинства. На той час правові норми були начебто пристосовані до суспільних потреб, потреб захисту інтересів громадянина, суспільства і держави. Але судова реформа «останнього зразка», коли змінилось законодавство, робилася під потреби тоталітарної влади і принесла багато негативних явищ. 

На жаль, сьогодні ми не можемо говорити про те, що суди за сучасного матеріально-фінансового забезпечення можуть бути справді самостійними і незалежними, щоб приймати неупереджені об’єктивні рішення, щоб суддя почувався як суб’єкт влади, а не його носій, обслуговуючий за інтересом клієнтів. Тому я сподіваюся, що ініціатива Президента України спрямована на глибокі зміни в судовій системі.

Не слід забувати, що в нас діє Закон «Про безоплатну правову допомогу громадянам». Нагадаю, що він начебто має створити нормальні умови для спілкування із судом усіх, хто не може сам, наприклад, викласти в позовній заяві свої інтереси, вимоги. Проте навіть цей закон не вирішив питання зовнішніх відносин між громадянином, юридичною особою і судом. Він не відповідає критеріям достатності захисту і правової визначеності. Ось чому сьогодні ми маємо говорити, що є потреба визначитися концептуально, передусім у тому, що треба зробити, щоб суди були незалежними, щоб була ефективна судова діяльність, де людина нарешті стала б  суб’єктом уваги судів, а не об’єктом, щодо якого вирішується той чи інший судовий спір. Найперше варто окреслити, що означає поняття «сучасна судова реформа». Ключовим для праворозуміння є статус судді як представника держави. Ця людина несе дуже велику відповідальність перед суспільством. Водночас його авторитет як громадянина, його професійна честь сьогодні, на жаль, перебувають не в кращому стані.

Редакція: — Здається, навантаження на суди буде і далі збільшуватись, ураховуючи ту тенденцію, яка сьогодні існує. Зокрема, заборона на будь-які перевірки, в тому числі в торговельній мережі, стримує механізми захисту прав людини. Наприклад, ні санепідемслужба, ні державна інспекція із захисту прав споживачів сьогодні не мають права перевіряти суб’єктів господарювання, а останні, на жаль, цим нечесно користуються. Тому єдиним органом, який може сьогодні захистити людину, залишається суд. Однією із пропозицій реформування судів є ліквідація господарських судів і передача розгляду господарських спорів районним судам. Ця пропозиція дуже спірна.

Б. Львов: — Я сподіваюся, що про ліквідацію якоїсь спеціалізованої юрисдикції не йтиметься. Тому що, коли ми говоримо про ліквідацію чогось, потрібно спочатку визначитися, що й навіщо ми ліквідуємо. 

Стосовно господарських судів потрібно розуміти, що економічні питання самі по собі не розв’яжуться, що відповідні справи (спори) будуть, судді, якщо вони пройдуть перевірку, атестацію, люстрацію, залишаться суддями й далі працюватимуть. Тоді що ми ліквідуємо? Міняємо вивіску на будинку суду? Мені уявляється, що постановка про ліквідацію не цілком коректна, хоч би до чого вона належала, тим паче в аспекті судової реформи. Людині потрібно забезпечити доступність до правосуддя, і ця доступність теж розрізняється. Наприклад, якщо йдеться про пенсійний спор невеликих розмірів, маленькі міжусобиці в сім’ї, справа про яку за дуже спрощеною процедурою повинна була б вирішуватися мировим суддею, котрий має бути в кожному селищі, а не в державному суді, як тепер. Інша річ, якщо йдеться про високотехнологічний, інтелектуальний спір, приміром, про патентування якихось технологічних нововведень, про якийсь новий вид лікарських препаратів, де дослідження здійснюється на рівні світової практики. Такі справи іноді готуються місяцями, роками до подачі позову й, мабуть, така справа не повинна й не може розглядатися в «квартальній доступності» від заявника.

Так само важлива прогнозованість судового рішення, що нерозривно пов’язане з єдністю в судовій практиці. Для цього теж є дієві механізми, які повинні втілюватися починаючи з Верховного Суду, найвищого органу судової влади України. Його повноваження мають бути переглянуті. Зокрема, потрібно, щоб він сам вирішував, які справи брати у виробництво, а які — ні. Сьогодні питання передачі справ на розгляд Верховного Суду вирішуються Вищими спеціалізованими судами, тобто виходить, що ці суди самі вирішують, чи передавати на перевірку свої рішення Верховному Суду чи не передавати. Зрозуміло, що зацікавлених у перевірці таких рішень серед суддів Вищих спеціалізованих судів дуже мало. Водночас Верховний Суд України повинен пройти перевірку на міцність: кожен суддя повинен довести свою професійну придатність, свою доброчесність, має відповідати рівню найвищого судового органу як за професійними, так і за морально-етичними якостями. У законодавстві повинні бути закладені процедури зміни правових позицій Верховного Суду. Якщо такі позиції обов’язкові для всієї держави, для нижчих судів, то ці позиції не можуть відрізнятися одна від одної в принципі, водночас змінені позиції повинні мотивуватися. Життя триває, змінюються законодавство, стосунки, не треба триматися за застарілу правову позицію. Верховний Суд повинен мати право, процедурну можливість, відмовитися від застарілої позиції і сформулювати нову. Але це має бути очевидно, мотивовано й чітко прописано. Нині з Інтернету можна довідатися, що деякі судді Верховного Суду привселюдно визнають, що коли справи слухають у палатах, то рішення можуть ґрунтуватися на різних правових позиціях. Як на мене, це нонсенс. 

Важливий також аспект виконання судових рішень. Хоча це й за рамками судової влади (виконанням судових рішень займається виконавча влада), але проблема невиконання рішень позначається на авторитеті суду й довірі до нього. Проте ми бачимо статистику звернень до Страсбурга, Європейського суду з прав людини. Переважна більшість звернень пов’язана саме з невиконанням судових рішень. І виходить, що найближчим часом зниження судового навантаження нам очікувати не доводиться. Крім того, якщо самі суди не можуть регулювати законодавство стосовно обґрунтованості або не обґрунтованості економічних законів, не можуть регулювати законодавство в чистоті законотворчої техніки, коли приймаються закони неналежної якості, які іноді суперечать один одному, спричиняють порушення прав громадян, не сприяють контролю чиновників на предмет їхньої поваги до закону й дотримання його, то в такий спосіб у рамках судової реформи ми жодним чином зменшити навантаження на суди не зможемо. Отже, ми заручники зовнішнього чинника. Це проблема наша й суспільства загалом, і вона повинна бути розв’язана комплексно.

Відповідно, нині чесніше буде сказати, що будь-яка ліквідація або створення судів (тим паче в умовах відсутності необхідних бюджетних коштів), — це структурне реформування без зміни суті, це гасло, декларація, але ніяк не реальна реформа. Такі структурні зміни в судовій системі реальних змін для споживачів судових послуг не несуть. Ми отримаємо лише плутанину, нереальний строк розгляду справ, а хтось взагалі залишиться за «бортом», без можливості розгляду свого спору в судовому порядку. Те, що справді можна назвати судовою реформою, то це проведення найближчим часом тотальної переатестації, люстрації кожного професійного судді, починаючи передусім із Верховного й Вищих спеціалізованих судів. 

Коли ми кажемо про доступ простої людини й одночасно пропонуємо скоротити третю, сьогодні касаційну, інстанцію й передати розглядати ці скарги Верховному Суду, ми повинні розуміти, що гасло про доступ залишиться тільки гаслом. Тому що проста людина втратить кінцеву інстанцію і просто до неї не дійде. На Верховний Суд ляже розгляд значної кількості справ (а сьогодні це майже 200 тисяч справ на рік). Верховний Суд розглянути таку кількість справ у принципі не в змозі.

Редакція: — Тобто фактично ви вважаєте, що компетенцію Верховного Суду сьогодні не треба змінювати?

Б. Львов: — Обов’язково потрібно. На сьогоднішній день питання про допуск справ у Верховний Суд вирішують Вищі спеціалізовані суди. Така схема працює в Австрії, і це теж не нами придумано, це скопійований європейський досвід. Суд касаційної інстанції, чи то це Вищий господарський або Вищий адміністративний, сам вирішує, передавати свою справу на перевірку у Верховний чи Суд ні. Але наш менталітет не дає змоги вірити, що суд прийняв справедливе рішення й сам направить своє рішення у Верховний Суд на перевірку. А раз ми в це не віримо, то не вірить і суспільство. А раз так, то нехай Верховний Суд отримає право допуску до справи, що повинна бути в найкоротший термін розглянута ним, і сам визначається, яку справу приймати у виробництво. Також варто зняти обмеження щодо обсягу прийнятих справ. Матеріальне право, процесуальне, головне за змістом, щоб рішення були юридично грамотні, мотивовані, щоб усі доводи в ній було відображено.

Якщо ми кажемо, що Верховний Суд — це найвищий вид судової влади, то насамперед найвищим він повинен стати не за посадовим окладом, а за якістю написаних судових рішень. І на питання якості суддів, які працюють, і якості рішень, які вони приймають, й варто спрямувати реформу.

А. Селіванов: — Богдане Юрійовичу, а як же нам бути, коли ми говоримо про спеціалізацію, яка визнана в Конституції як принцип? У ній закладено сьогодні для системи загальних судів таку організацію, яка будується за принципами територіальності і спеціалізації. Як можна оцінювати пропозиції про ліквідацію спеціалізованих господарських судів, про передачу повноважень ліквідованих судів іншим судам, забуваючи, що Конституція України (стаття 125) передбачає інше? Вважаю, що орієнтиром для будь-якої реформи є конституційна норма. І тому, якщо змінювати або проводити насамперед модернізацію, треба передусім говорити про зміни до Конституції України.

Редакція: — Якщо ми кажемо про ефективність судової системи, то насамперед здається: треба створити систему, за якої людині було б достатньо звернутися до будь-якого суду для вирішення своєї справи, а вже суд має передати справу на розгляд належному суду з урахуванням його спеціалізації і компетенції.

Б. Львов: — Спеціалізація судів у нас закріплена в Конституції. Але для того, щоб щось змінювати, потрібно спочатку змінити Основний Закон. З другого боку, зміни заради змін суспільству точно не потрібні, також не потрібен суспільству й багаторічний період плутанини, а для економіки він може виявитися просто катастрофічним. 

Об’єднання всіх судів в одному будинку не дасть нічого. У нас у кожному районному суді є загальна канцелярія, канцелярія у кримінальних справах, канцелярія у цивільних, адміністративних справах і один суддя який розглядає всі ці справи, які в нього лежать у сейфі або на столі. Він не може перекидатися із процесу в процес на свій розсуд, він обмежений нормами Процесуального кодексу. Тому справа повертається заявникові й він подає заяву знову в інший суд, відповідно до встановленої процедури. Тому коли ми кажемо, що є міжюрисдикційні спори, які можуть бути дозволені тим, що ліквідують спеціалізовані суди й залишиться один районний, це дуже некоректно.

А. Селіванов: — Ситуація в АТО показала ще одну проблему нашої судово-правової системи. Наявність військових злочинів обумовила Указ Президента і створення військової прокуратури. Але чому досі немає військових судів? Як суддя, який не служив в армії, не знає військових інструкцій, статутів, специфіки служби, має розглядати справи про військові злочини, фактично не володіючи предметом справи?

О. Присяжнюк: — Анатолію Олександровичу, я б тут сказав, що тему нашої зустрічі треба було назвати: історія недолугих судових реформ. Тому що три роки тому, чесно кажучи, ми добивалися і пояснювали на всіх рівнях, що в Україні мають залишитися військові суди. Якщо згадати світовий досвід, то в Сполучених Штатах, наприклад, є навіть суд із питань ветеранів військової служби, який розглядає справи, пов’язані з компенсаціями за поранення, чи правильно нараховані пенсії, чи правильно вирахувано стаж служби тощо. Вони розуміють, що це окрема категорія громадян, яка існує постійно, і їх стосунки з державою мусить вирішувати фахівець, який знає специфіку законодавства і служби. Свого часу ми були в цих судах, які, до речі, успішно працюють.

Б. Львов: — Китай, наприклад, за останні місяці створив цілу вертикаль спеціалізованих судів з питань інтелектуальної власності. Кожна країна спеціалізацію судів формує по-різному. Деякі тримаються за єдиний суд, деякі йдуть за системою спеціалізації. Але у світовій практиці немає прикладів відмови від спеціалізації, що вже була введена, на яку вже було витрачено гроші, що вже працювала. Жодна країна від спеціалізації не відмовилася. І тільки дуже багаті держави можуть собі дозволити постійно щось ламати й будувати.

Редакція: — Отже, можна констатувати, що на сьогодні та система судів, яка є у нас, може забезпечувати належне функціонування системи захисту прав усіх людей, але вона в подальшому все-таки потребує більшої спеціалізації, деталізації?

Б. Львов: — Можливо. Ми повинні наявну систему судів зберегти. Можливо, варто повернути військові суди. Не треба їх у кожному районі створювати. Може бути три-чотири суди першої інстанції на всю країну.

А. Селіванов: — Ми в принципі за збереження спеціалізації судів.

Б. Львов: — Звичайно. Тому, що завтра може знадобитися спеціалізація з розгляду якихось суперечок у системі Інтернету або будь-якій іншій галузі.

О. Євтушенко: — Згодна. Сьогодні вже є проблеми з розгляду справ, пов’язаних із кіберзлочинністю.

Б. Львов: — Мушу зізнатися, що в нас у господарських судах спеціалізація з питань інтелектуальної власності існує з 2001—2002 років. Тобто вже понад десяти років. І реально фахівців рівного рівня у всіх господарських судах ми не можемо забезпечити. Це пов’язано із судовим навантаженням. Крім теоретичної підготовки, на яку було витрачено ці десять років, є ще практичний досвід. Узагалі абсурдність системи переходу від спеціалізації судів до спеціалізації суддів найлегше побачити на прикладі медицини. Адже яка була б хороша ідея: в кожну районну поліклініку дати весь набір фахівців екстра-класу. Але ж чомусь ми не ліквідуємо кардіоцентри, онкоцентри. А можна ж сказати: давайте всіх роздамо в район, нехай дільничний лікар лікуватиме від усіх хвороб.

О. Євтушенко: — Як здійснюватиметься реформування судової системи, вирішуватиме створена робоча група. На жаль, до її складу ввійшли лише 5 суддів. Я, як президент Асоціації суддів України, звернулася з листом до Президента України із проханням включити когось із членів нашої асоціації до цієї групи. Члени нашої асоціації — це діючі судді і судді у відставці, які прагнуть і вживають відповідні заходи, спрямовані на відновлення довіри до судової влади, вдосконалення системи відправлення судочинства, впровадження європейських стандартів судочинства, підвищення ролі судової влади на державному рівні серед інших гілок влади та зміцнення незалежності й авторитету держави Україна як серед міжнародної спільноти, так і серед громадян України. У нас є люди, які із задоволенням візьмуть участь у роботі цієї групи і якусь свою пропозицію внесуть щодо вдосконалення чи реформування судочинства. 

Професор Селіванов вже казав, що за двадцять три роки незалежності України ми маємо вже четвертий закон про судоустрій. У мене таке враження, що держава займається реформуванням судової системи лише заради реформування. Складається враження, що кожна влада створює свої суди і тільки для себе. Справді, життя не стоїть на місці. Але не можна через кожні п’ять років робити те, що робимо ми із судами в нашій країні.

Б. Львов: — Саме тому, мені здається, правильним рішенням було те, що в робочу групу не було включено політиків.

Сьогоднішнє становище суддів і судів України катастрофічне. До того ж багато в чому вони заслужили це становище самі. Варто визнати, що багато суддівських кадрів заслуговують того, щоб з ними попрощатися і в найкоротший час.

О. Присяжнюк: — Ну це питання судова система завжди вирішувала сама. Головне, щоб не було звільнень через те, що суддя прийняв не те рішення, що хотілося б бачити комусь.

О. Євтушенко: — Такі звільнення напряму заборонені всіма законами про судоустрій і статус суддів. Заборонено звільняти і притягувати суддю до відповідальності за винесене рішення.

Редакція: — І все-таки повертаючись до якості правосуддя. От ми кажемо, що не можна притягнути суддю до відповідальності за прийняте рішення. Проте суддя може помилятися. Суддя іноді може бути вмотивованим фінансово, політично чи іншим чином. Ми це бачили. То як має бути виписана в законі система, яка нівелює заангажованість судді, які мають бути виписані запобіжники? Чи, може, варто виписати, що суддя, рішення якого не раз скасовувалися, може вважатися неякісним фахівцем і його треба позбутися?

О. Євтушенко: — Рішення може бути скасовано з різних підстав. Наприклад у зв’язку з тим, що змінюється закон. От закон змінився — і рішення незаконне. Або змінилася судова практика — і рішення також можуть скасувати. До чого тут суддя? Суддя може бути притягнутий до відповідальності за винесене рішення лише тоді, коли буде доведено, що він завідомо скоїв злочин, завідомо виніс неправосудне рішення. А за помилку суддя не може бути притягнутий до відповідальності. Такі, до речі, європейські стандарти.

Б. Львов: — Нині, справді, дискутується питання, я особисто його підтримую, про введення кваліфікаційної атестації. Воно не зовсім схвалюється Європою (у нас це як колись були кваліфікаційні класи суддів, а в Європі цю форму розглядають як форму контролю або впливу на суддю). Але з урахуванням нашої практики і традицій, можливо, є сенс відійти від якогось абстрактного ідеалу й виходити з нашого стану речей. Де кваліфікаційна атестація трішки б стимулювала суддів працювати над собою, змушувала б суддів підвищувати свій рівень і час від часу його підтверджувати. Згоден із тим, що суддя не повинен відповідати за висловлення своєї правової позиції, викладу її в тексті судового рішення. Навіть якщо потім, надалі, вона буде скоригована вищим судом. Але якщо за строком роботи, наприклад, у 3—4 роки, ми бачимо, що 90 відсотків цих правових позицій коригувалися вищим судом, то це вже є підставою для того, щоб подумати про кваліфікацію судді. Тим паче якщо це результат того, що суддя над собою не працює, не підвищує свій рівень знань, не дочитує справи тощо. Можливо, в перехідний період, на якийсь час, кваліфікаційна атестація суддів була б правильним кроком стосовно досягнення високого професійного рівня кадровим складом судів України.

О. Євтушенко: — А кваліфікаційні класи, ви вважаєте, не потрібні?

Б. Львов: — Я як раз вважаю, що в нас це було б виправдано. Просто є висловлювання європейських експертів, які трохи негативно до цього ставляться. У них інший принцип формування, добору суддівських кадрів: суддею стають в 40—50 років, це вінець кар’єри, коли людина вже сформована, дорожить своїм ім’ям, на яке відпрацювала 40 років свого життя. Такому судді не потрібна якась додаткова довідка про те, що він суддя 3-го, 4-го, 5-го класу — в нього є Ім’я. І зовсім інша річ, коли ми беремо в судді майже одразу після вузу молоду людину в 25 років.

Редакція: — Можливо, треба переглянути законодавчий порядок призначення (обрання) судді?

О. Євтушенко: — Нині піднімається питання щодо збільшення вікового цензу для кандидатів на посаду судді до 30—35 років. Це, мабуть, правильно. Справді, суддя повинен мати відповідний життєвий досвід, знання, практику.

Б. Львов: — Але може бути й інший ефект. 40-річний невдаха, що не знайшов, де себе реалізувати, піде в судді. Якщо не буде відповідного престижу цієї роботи, то конкуренції під час добору суддів у нас не буде. Питання кадрового добору невіддільне від реформи. Кадри повинні бути в центрі судової реформи. Очищення працюючих і зміна критерію набору тих, хто тільки приходить працювати суддями, — це першочергове завдання.

Редакція: — Чи не пропадуть напрацювання Конституційної Асамблеї стосовно судової гілки влади?

О. Присяжнюк: — Конституційна Асамблея досліджувала питання вікового цензу суддів, а також і питання притягнення їх до відповідальності, формування ради юстиції. Проект Конституційної Асамблеї пройшов Венеціанську комісію. Міжнародний з’їзд суддів, який проходив в Україні — це представники майже 70 країн, — підтримав напрацьовані пропозиції. Сподіватимемося, що напрацювання Асамблеї не пропадуть.

Б. Львов: — Річ у тім, що нині у принципі затребувані будь-які ідеї. Дуже хотілося б вірити в те, що ми нині не отримаємо зміну вивіски зі старим умістом. Судова реформа повинна отримати зовсім інше наповнення. Неважливо, яка буде вивіска на будинку, важливо, щоб у цьому будинку людина отримувала справедливе рішення суду і держава це рішення виконувала. Ці речі нероздільні. Рішення судів без їх виконання нікому не потрібні. Якщо мова про судову систему, то реформа ця повинна забезпечити передбачуваність, прозорість, справедливість судових рішень і виконання ухвалених рішень.

А. Селіванов: — Важливо для нас усіх усвідомлювати наші орієнтири. В Раді Європи є дуже корисний документ «Європейські стандарти незалежності судової системи». Усім суддям відомий і такий акт, як «Європейська хартія про статут для суддів». Із позицій Конституції України міжнародні акти підтримані принципами, зафіксованими у статтях 125, 126 і 127 Основного Закону. Щоб концептуально провести нові, поки що невідомі ідеї реформування судової системи, слід глибоко замислитись над концепцією нової моделі правосуддя. Вчені-юристи називають три складові судової реформи: інституціональну, функціональну (статутну) і процесуальну, що має бути предметом аналізу і виявлення підстав для внесення змін до наявної системи правосуддя в Україні. Отже, потрібно передусім проаналізувати конституційно чинну структуру судової влади, яка функціонує за принципом розподілу влад і верховенства права. Реформа в правосудді означає подолання юридичними способами негативних явищ, які ігнорують принципи об’єктивності, правової визначеності, повноти і всебічності судового розгляду фактів та обставин у справах. Це залежить, насамперед від суддів, які є головними суб’єктами організації судової влади. 

Пропонувати зміни в розумінні реформи не можна лише за доступними для спостереження реаліями в судах. Нам не слід відкидати поляризацію інтересів до судової влади між різними частинами громадян. Теза про те, що після судового розгляду одна із сторін залишається невдоволеною, не може слугувати виправданням незаконного рішення або порушень судочинства. Не можна судову реформу планувати і здійснювати абстрактно. Мета реформи — це відновлення ефективного правосуддя в інтересах людини та захисту її права, винесення справедливого рішення. 

Завдання судової реформи — це створення юридичним шляхом ресурсів судової влади, яку контролює народ. Судова влада має стати силою закону. Це означає, що серед кардинальних проблем реструктуризації судової системи повинно стати надання їй повноважень і передача державної виконавчої служби з новим найменуванням — судова виконавча служба. Суспільство волає. У суспільстві до судових рішень застосовується принцип: можна не виконувати рішення судів, ігнорувати завершеність судочинства безумовним виконанням особою своїх зобов’язань перед судом. Наявний стан вирішення спорів у судах сприймається, швидше, як система змагальності юристів у різних іпостасях і ніхто далі не турбується, що судові акти не мають безумовного впливу на відносини, які мають безумовно виконуватися, а для цього існує й норма Кримінального кодексу.

Редакція: — Щодо кадрових питань. Суди мають очиститися від суддів, які сприяли узурпації влади попередніми керманичами держави, виносили неправосудні рішення. Яка ваша думка щодо цього?

Б. Львов: — Це питання доволі делікатне. Щоб знову-таки не було переслідувань, полювання на відьом. Безумовно, суди мають потребу в кадровому очищенні. У цьому разі можна було б усе вирішити через атестацію суддів. На період проведення реформи (а це 6—10 років) потрібно здійснювати періодичну атестацію, що стимулюватиме професійний ріст суддів за безумовного цілковитого контролю за їхньою поведінкою з боку і суспільств, і держорганів.

Редакція: — А цю атестацію хто має робити?

Б. Львов: — Із загальноєвропейського досвіду, тут немає сумнівів, це повинні робити ті самі кваліфікаційні органи, органи суддівського самоврядування, які, як Європа рекомендує, повинні складатися тільки із суддів.

О. Присяжнюк: — Що найцікавіше, кваліфікаційні комісії функціонували в областях, спеціалізовані — за юрисдикціями. І вони краще знали людей, ніж за нинішньої системи.

А. Селіванов: — А чи не треба змінити наявний порядок призначення суддів, коли на перші 5 років призначають указом Президента, а потім уже Верховна Рада призначає суддю безстроково. Чи не треба, щоб самі судді, ради суддів призначали суддів на посади?

О. Євтушенко: — У різних країнах по-різному. В одних Президент призначає на 5 років, на 10 чи пожиттєво. В інших — міністри юстиції призначають і люди працюють чи декілька років, чи пожиттєво.

О. Присяжнюк: — Фактично ми ввели цей п’ятирічний бар’єр як випробний термін для судді. Адже жодним іспитом, жодним тестом не можна повністю визначити, наскільки людина здатна бути суддею чи ні. Вона повинна, насамперед, сама зрозуміти, чи зможе бути суддею, чи впорається з цим емоційним, фізичним навантаженням. Не можна все це визначити наперед, склавши тільки якийсь іспит. Може бути, цей бар’єр і потрібен. Але якщо ми вводимо ці кваліфікаційні класи й кажемо, що ти повинен їх підтвердити, як мінімум, початковий клас ти повинен підтвердити суддівський, то, може бути, цей механізм уже й не потрібен.

А. Селіванов: — Коли ми проголошуємо, що суди повинні бути незалежними, постає питання про спосіб зайняття посади судді. Для цього потрібні особисті якості як об’єктивний критерій з урахуванням кваліфікації, здатності бути суддею морально і психологічно (це характер, навички спілкування і головне — це відчуття прав осудності і справедливості). Підкреслимо: суддя має дуже складну функцію — охороняти, захищати і відновлювати порушене право громадянина. Отже, в основу зайняття посади судді місцевих судів слід покласти прозорість і незалежність процедур виборності громадян, яким виповнилося 30 років, а стаж роботи — п’ять років за юридичною професією. Керівників органів правосуддя сьогодні вже обирають самі судді, але річний строк є неефективним. Варто пропонувати три роки. Саме такий підхід був схвалений Висновком №10 Консультативної ради європейських суддів «Про незалежність і незмінність суддів». Підготовка кандидатів у судді має бути теж три роки із стажуванням один рік. Це має стати перед зайняттям посади обов’язковою юридичною мірою і знайти відображення у статтях 124—126 Конституції України. Не можна зволікати із проведенням цих європейських принципів через інкорпорацію в закони України. До парламенту вже внесено нові законопроекти, що відображають механізм зайняття особою посади судді. Але і вони вимагають ретельної конституалізації.

Обрання суддів місцевих судів територіальною громадою може бути через демократичний порядок обговорення їх особистих і професійних якостей та здатності бути суддею. Завершений цикл вивчення кандидатур передбачає, на наш погляд, проходження їх шляхом голосування через районні, міські ради депутатів, для отримання довіри від органів територіальних громад. 

Чи не варто сьогодні повернутися, в інтересах населення, до виборності суддів народом, повернутися до принципу, що у всіх місцевих органах правосуддя всі кандидати проходять передусім гласну перевірку щодо опублікування інформації про кандидата на посаду судді і реакцію суспільства на цього кандидата. По-друге, кваліфікаційні вимоги, які він повинен пройти як кандидат на посаду судді. Це стосується суддівського співтовариства. І третє. Можна запропонувати таку модель, коли суддя не буде обиратися, наприклад, народом, а буде обиратися представниками народу, районною або міською радою (це виключно для місцевих судів за територіальністю). Отже, сесія депутатів підтвердить, що цей суддя через суспільну перевірку має отримати згоду територіальної громади на підтвердження його статусу. Тоді депутати голосуватимуть за нього чи утримаються від мандата довіри. Тож не можна сьогодні обійти принцип виборності і треба шукати різні варіанти вирішення цього питання.

О. Євтушенко: — Не знаю, як моїх колег, а мене народ так обирав двічі. Я не знаю, добре це було чи погано, але давайте рахувати кошти. Скільки коштів витратить держава на такі вибори?

Б. Львов: — Громадські обговорення потрібно проводити і нині за будь-яких умов.

А. Селіванов: — Щоб довіра була у населення.

Б. Львов: — Щоб суддями не ставали за кілограм гречки.

А. Селіванов: — Тепер щодо введення нового інституту мирових суддів. Ми в Конституційній Асамблеї проговорювали це питання й дійшли висновку, що мирові судді повинні мати самостійний статус суддів, які мають обиратися і рекомендуватися радами депутатів. Ці судді здатні розвантажити суддів інших судів.

О. Євтушенко: — До речі, тут можна запропонувати інститути медіації... Які будуть урегульовувати спори між сторонами процесуально. Наприклад, це можуть бути спори, пов’язані із сімейними стосунками, про дітей. Медіація — це дуже перспективна інституція. Ми підтримуємо це, вона допоможе суддям. Більше того, в Америці, приміром (я не знаю за участі медіації чи ні) як приклад наші колеги нам говорили, що 90 відсотків справ розглядають суди і приводять до мирової угоди сторін. І лише в 10 відсотках виноситься судове рішення.

Б. Львов: — Є дуже істотний один показник — дорого. Тобто закінчити судовим рішенням за процедурою, за трудозатратами, за оплатою праці адвоката — дуже дорого. І це дуже серйозний стимул для того, щоб миром закінчити якнайшвидше. Тож тут сукупність чинників. Хоча що стосується економічних відносин, то ми пропонуємо господарське, зокрема, процесуальне законодавство, в найкоротший термін увести як процедури арбітражу — не судового арбітражу, так і медіації — примирення. Тому що для бізнесу важливо не тільки виконати або домогтися виконання зобов’язань контрагентом, але й не порушити виробничі зв’язки — не залишитися ворогами назавжди.

Редакція: — Стосовно дорого. Чи відповідають, наприклад, сьогодні ставки судового збору доступу до правосуддя?

Б. Львов: — До речі, дуже цікаве питання. Так виходить, що господарські суди, розглядаючи менш як чотири відсотки справ, збирають понад 50 відсотків судового збору загалом по країні. Тобто 4 відсотки справ роблять приблизно 55 відсотків судового збору. Це 480 мільйонів гривень за підсумками минулого року. Тобто в принципі сума порівнянна з видатками на утримання всіх господарських судів. Тож коли ми тільки-но ліквідуємо господарський суд, потрібно одразу поставити собі запитання, де ми півмільярда знайдемо? Якщо ліквідувати господарський суд, то одразу потрібно знайди джерело компенсації.

О. Присяжнюк: — Будуть інші суди платити.

Б. Львов: — Є маленький нюанс. В іншому суді, в рамках цивільного судочинства, банк судитиметься і з підприємцем, і з фізичною особою. І якщо банк у змозі заплатити велику суму, то коли він виграє справу, йому його видатки мають бути компенсовані. І фізичною особою в тому числі. Готові ми нині із фізичної особи ще брати й більші суми судового збору? Боюся, що до цього поки що ми ще не готові. У нас сьогодні дуже непросте матеріальне становище фізичних осіб і аж ніяк не всі можуть внести судові видатки.

О. Присяжнюк: — Це більше стосується технічних питань правосуддя.

Б. Львов: — Ці технічні питання можуть поставити хрест на правосудді. Нюанс полягає в тому, що господарські суди не складають ці гроші у власні шафи або сейфи. Судовий збір надходить у спеціальний фонд державного бюджету і йде на витрати всіх судів: і господарських, і адміністративних, і загальних. Коли судовий збір було різко піднято для економічних відносин, на розгляді яких спеціалізуються саме господарські суди, — в нас різко впала кількість справ. Тобто той, у кого спор на 200—300 гривень, до суду потрапити вже не може. Потрібно більше заплатити судового збору, щоб «увійти» в процес. І такі дрібні справи просто відпали. Але за всіма цими справами були люди — якісь дрібні підприємці, що тримають якісь кафе, можливо, в селі — на три столики, в яких і спір був на тисячу гривень. Нині в суд такі підприємці прийти не можуть. Тому нижню межу судового збору потрібно понизити і зробити правосуддя справді доступним. Хоча б для суду першої інстанції. Щоб навіть підприємець, який ще олігархом не став, мав можливість потрапити в суд.

О. Присяжнюк: — Приватний підприємець, в якого кіоск на ладан дихає, повинен все одно якось судитися за свої інтереси й не залишитися без штанів при цьому.

Б. Львов: — Але тоді як раз відпаде проблема малого судового навантаження, яким полюбляють дорікати господарські суди.

А. Селіванов: — Так чи інакше, але ми дійшли висновку, що нова Верховна Рада, яка буде розглядати питання судової реформи, повинна розпочинати з концепції. Інакше не буде системного погляду на те, що треба реформувати, як треба підійти до цієї реформи. І як усе-таки краще зробити, щоб доступність правосуддя була для населення як умова відродження довіри до правосуддя.